«Озирається раб, що розбив на собі ланцюги,
І дає йому воля ножа, самоту і кайдани».
Такий поетичний присуд несамовитого за рівнем пережитого болю від тягара несеного Слова читаємо наприкінці книги-сповіді «Посвітається» Павла Гірника, якого нещодавно навідали нас троє з Волині.
Поет – лауреат Шевченківської премії – покинув столицю, де «розпрокляте слово чуже вбите по саму колодочку в зранену мову», щоб у неміряної краси закутку хмельницького небокраю писати власну книгу Буття з тієї висоти, де «наче серце до серця сьогодні стоїть Україна».
Поет бачить, як «Гетьманують джури, Що не на себе переймали ніж», що «орда Галушками набила зброю», що «поминаємо усіх живих», що чужина і винні - «так має бути в чужині», що «поети пнуться в паничі, І побратими цвенькають потроху, І кобза почорніла на плечі, Як домовина власної епохи», що «сірий вітер проти ночі, І тихе слово при кінці. І Україна очі в очі Стоїть зі свічкою в руці…», що «захмарений Всесвіт старенький димар підпира, А під ним уже хати нема і не буде», що «громада нікуди сама не руша – І пісень вистача, і героїв завізно», що …
Шлях болю, яким, від Шевченка починаючи, ходили зранені Душі українських поетів, позначений кров’ю кожного, бо вони шукали відповіді на споконвічні питання Бога й України. Кожен осилив власний шлях і ніхто не вийшов вільним, а тільки осягнув визволення з рабства на рівні ножа, самоти й кайданів. Ніж був і є символом боротьби за визволення Краю від кабали, самота була і є нагородою за пізнання Бога у Слові, а кайдани вправно були замасковані воріженьками християнським словоблуддям та застінками свободи, які проектанти неволі піднесли людству в образі демократії. Все це обернулося людству повзучим геноцидом проти національних образів трибу життя за Родом своїм.
Тільки шлях Павла Гірника не позначений кров’ю, на ньому «нікого-нікого. Відлуння. І кров по коліна». І він – смертник: «Гаття, мої коні. Гат-тя, мої милі! І падаю в борозні…»
Нічого не змінилося в когорті вкраїнських геніїв-смертників, адже Бог – той самий чужий, від якого годі позбутися, бо ж кайдани не дають, і Україна так само недосяжна, й нема її відбиття на горизонті поетів. Але ніколи не минали Мамаї - вони знову повернулися, щоб сказати: Годі! Пора змінити мамонну волю на ВОЛЮ України, котра постає в образах Трисуття Пращурів наших, - закони ПРАВИ повертаються!
І поет Гірник повстає:
«Ще голосу стає,
Ще наша зірка не тьмяніє,
Ще ми – в дорозі, поки є
Дніпро, і пісня, і надія…»
Й ось ця настанова тим, в кого Душа жива:
«Слухайся серця. Не варто його розуміти.
Просто люби свою волю, яка заболить.
Ми не одні на землі, та єдині на світі,
Випало поруч іти і згоріти за мить».
«Небеса ще не втрачено. Ми не прийшли, а були,
І тому навесні навіть пустки стоять, як оселі.
Голосами століть повстають з крижаної імли
Неспалимі мої, милосердні мої Берегелі».
Для того щоб коментувати увійдіть будьласка під своїм акаунтом або зарєструйтесь