Гортаючи старі газети 16-ти літньої давності на очі попалось інтерв’ю з жінкою, що є справжнім символом свого часу. Це лікар, ветеран Великої Вітчизняної війни, підполковник запасу Зінаїда Василівна Окладна. Пані Зінаїди вже немає з нами, але хай доброю пам’яттю про неї лишиться це інтерв’ю, яке ми публікуємо до Дня Перемоги.
І жінок екзаменувала війна.
Сьогодні друзі, рідні вітатимуть з поважною датою лікаря, ветерана Великої Вітчизняної війни, підполковника запасу Зінаїду Василівну Окладну. Дивлячись на цю енергійну оптимістку, не віриться, що їй уже 85. Напередодні ювілею наш кореспондент зустрілась із Зінаїдою Василівною.
- У відомої білоруської письменниці Світлани Аліексієвич є такі слова: «у війни не жіноче обличчя». І справді, війна і жінка -- не сумісні поняття.
- Я згідна, Війна це завжди жорстокість, смерть. Жінці до цього важко звикати. Воювати, якщо виникає необхідність, повинні чоловіки.
- Але ж і вам довелося. Де застала вас війна?
- У Києві. Я вчилася на четвертому курсі медінституту. У ту останню мирну ніч червня 1941-го ми, студентки, засиділись в гуртожитку допізна. Готувались до екзаменів. А прокинулись від гулу літаків. Подумали, що йдуть навчання, а о 12-їй годині дізнались, що розпочалась війна. Хлопці-однокурсники відразу ж пішли у військкомат, а нас, дівчат забрали копати окопи. Потім інститут евакуювали в Харків. Нас відправили на прискорені курси польових хірургів. Після їх закінчення у 1943 році я потрапила на фронт. «Бойове хрещення» отримала під Старобельськом у 465-му батальйоні зв'язку. Мене туди направили начальником медико-санітарної роти.
- Першого пораненого запам'ятали?
- У пам'яті залишився збірний образ-згусток людського болю. Поранених було багато. Їх тягли на плащ палатках, вели у намет дівчатка-санітарки. Я оперувала -- виймала осколки, складала кістки. Хвилювалась. Оперувала живих людей вперше – після четвертого курсу ми не встигли пройти практику у лікарнях.
- Знаю, що ви родом із Сумщини. А як на Волинь потрапили?
- Після демобілізації я працювала у Сумах заступником начальника облздороввідділу. Відновлювала роботу лікарень. Якось мене викликали до Києва і запропонували їхати на Волинь, у місто Володимир-Волинський. Там потрібен був у місцевій лікарні головний лікар, я й поїхала. За 10 років роботи привела у порядок приміщення, обладнала медтехнікою. А коли чоловіка Михайла Кириловича перевели у Нововолинськ, довелось їхати за ним, а потім -- до Луцька.
- Ваш чоловік волинянин?
- Ні. Він, як і я, з Сумщини. А познайомила нас моя свекруха, мама мого першого чоловіка. Він загинув у травні 1945-го. І Віра Петрівна, боячись, щоб я не повторила її вдовину долю – не залишилась сама (я прийшла з фронту інвалідом -- поранена, контужена), звела мене з однополчанином свого брата. Михайлу Кириловичу було 40 років, мені 25. Він був майор , а я – капітан. Різниця, як бачите, і у віці і в званні. А коли на третій день після знайомства він запропонував одружитись, я погодилася. Зблизило нас, певне, спільне горе – у мене загинув чоловік, у нього – дружина. І ніколи не шкодувала. що прийняла його пропозицію. 53 роки ми прожили, як в казці НЕ сварились, завжди розуміли один одного, поважали. Виростили і його доньку від першого шлюбу, і спільного сина, двох внуків. Ми не пропускали жодної вистави у драмтеатрі, жодного нового фільму в кінотеатрі. Багато подорожували.
- У вас стільки енергії, що й молоді можуть позаздрити. Ви весь час зайняті.
- Непосидючою, певно народилась. Маю 62 роки трудового стажу. З них 20 пропрацювала рентгенологом. Змолоду веду активний і здоровий спосіб життя. Ще зі школи займаюсь громадською роботою, спортом. І тепер в мене он там, бачите, стоять гантелі. Піднімаю, роблю зарядку, працюю на дачі. Якби не мала її, певне, давно б лежала прикута до ліжка. А коли знаєш, що треба сапати, полоти і ніхто за тебе цього не зробить, мусиш підніматись і їхати, мусиш трудитись. А рух, як казали колись мудрі люди, - це життя.
17 грудня 2005 року. «Волинь Нова».
Для того щоб коментувати увійдіть будьласка під своїм акаунтом або зарєструйтесь