Місто колгоспників

Сьогоднішній Луцьк, як ніколи, дволикий. На фоні руїн певних сфер життя місто намагається продукувати якісь нові форми порядків. А точніше - намагається копіювати щось звідкись, не творячи нічого якісно нового - з урахуванням регіональних особливостей, автентичної історії та перспектив на майбутнє. 

Натомість місто, яке відповідальне перед величезним історично сформованим регіоном, як його центр сьогодні успішно сіє і жне елементарний колгосп - форму сільськогосподарського підприємництва на території колишнього Міста, яка вже встигла трансформуватися в особливий спосіб світогляду. 

Місто дуже добре пізнається на способі господарського впорядкування матеріальних елементів міського середовища: транспорт, благоустрій, архітектура, торгівля і подібне. Тут ми стикаємося зі щонайвідразливішими тенденціями, які здатні похитнути навіть найзатятіших оптимістів. Адже йдеться про багатий потенціал, який можна було б використати на певні прагматичні цілі, уже не кажучи про забезпечення громадою міста вищих культурних цінностей. 

Останніми роками ми можемо те все дуже яскраво спостерігати. Те, що і як будують, як впорядковують і як потім за цим доглядають, дуже наглядно виявляє провінційність мислення, непрофесійність підходів та дріб'язковість, а то й відсутність стратегічного планування взагалі. Складається враження, що в міщан відсутній здоровий глузд, який мав би бути першим поштовхом до формування хорошого смаку.

Так "красіво"!

Дедалі більше на наших вулицях бачимо "кічові" форми, зроблені з попсових псевдоматеріалів, які за два роки занепадають і ламаються. "Передєлкі" і "перестройкі", "скамєйкі" і "фанарі", недоречні кольори й неадекватні проекти - вулиці заполонив хаос, який щоразу вказує на якусь тимчасовість чи окупацію.

Ось один із них: ліхтарі на вулиці Лесі. Хоча попередні, можливо, й не дуже вписувалися у містобудівну ідею вулиці, але все-таки були врядигоди стильніші. Натомість тепер ми маємо металеві трубки зі псевдомідним відблиском та незрозумілими завитками претензійних листочків. Нехай навіть із сучасними лампами освітлення, але такі ліхтарі більше підійшли б до маєтка якогось скоробагатька. Там би вони дуже гарно підкреслювали та характеризували дух нашої доби. Але на вулиці Лесі Українки вони виявляють тільки несмак у поєднанні історичної вулиці з ліхтарями "під старіну".

Проект будівництва церкви на даху фонтану біля школи ім. Модеста Левицького - щось особливе. А те, як вліпили тимчасовий храм на сходах до скверу, навіть не потребує жодних коментарів. Хороший привід для інтернетних демотиваторів.

Абсолютне ігнорування локальної містобудівної ситуації, гонитва за дешевизною та швидкістю, намагання вхопити більший шмат - нові цінності, на яких здійснюється будівництво в Луцьку. В цьому можна легко переконатися, поглянувши лише на кілька проектів. Будинок із пластмасовим дахом і замальованими вікнами, дилетантські релігійні семінарії з державною символікою на шпилі, рахітські брилоподібні споруди, які псують невеличкі сквери та туляться до пам'яток і вікон мешканців - це тільки початок переліку сучасних будов. Запитайте в людей, чому вони так роблять. Скажуть: бо так "красіво"! 

Зруйнувати справжнє 

Яскравий приклад руйнування архітектури з'явився на вулиці Лесі Українки. Робити новий заклад в історичному приміщенні і настільки сильно споганити перший поверх порівняно з другим - це треба "вміти"! Кольори, матеріали і впорядкування першого поверху свідчать про абсолютну профанацію автора, повне ігнорування архітектурних принципів та здорового глузду. Міське управління містобудування та архітектури, на жаль, атрофоване. Спеціалістів, які могли б і хотіли щось змінити, просто немає.

Знищення архітектури, яку ще можна відновити, - чи не найбільш неприємні та дуже поширені факти.

Доволі показовим є приклад штукатурення будинків цегляного стилю. Це особливий стиль, який прийшов на Волинь в часи Російської імперії і відображав культуру далекого для нас сходу. Цегляний нетинькований стиль характеризується високою пластичністю декорування, розмаїтими фігурними елементами, які прикрашають фасади цих будівель. В Луцьку ще зберігається чимало будинків такого стилю. Але вони з року в рік знищуються. Цілком зрозуміло - якщо збити декор та поштукатурити стіни - будівля зникає. Від неї залишається безсмакова коробка. Таких прикладів "ремонту" можна зустріти в Луцьку дуже багато...

Вершиною ідіотизму і зухвалого нахабства варто вважати те, що зробили з будівлею суду на вулиці Словацького. Раніше там стояв старенький будиночок, до якого в останні роки "приробили" величезну скляну добудову. Але це ще півбіди. Те, що зробили з декорування вікон, взагалі не вкладається в жодні рамки. Отож було так: оригінальні мініатюрні портики над вікнами і їхнє обрамлення просто збили, щоб... наліпити згодом нові й обкласти фасад сучасною блискучою плиткою із застосуванням пінопласту абощо. Дуже яскраво видно закомплексованість людини, яка була ініціатором такого "творення". Це те ж саме, що й відрубати собі свою ж руку, а натомість пришити від манекена... Духовному кастратству немає меж!

Окрім цього, ми стикаємося із відвертими злочинними випадками, які ігнорують закони України. Нещодавно преса гуділа навколо скандального об'єкту на розі вулиці Словацького та Шевченка, де раніше стояв модерновий будинок. Його знищили і на його місці будують щось нове. Але найгірше навіть не це. Під час риття котловану була виявлена невідома раніше підземна забудова! Що це: невідомий палац, стара церква чи залишки якоїсь давньої споруди? Шмат стіни було добре видно на зрізі ями котловану. Ніхто із відповідальних чиновників так і не виконав своїх зобов'язань, а власник будівництва не повідомив про знахідку відповідні органи охорони культурної спадщини. Попри те, що Комітет захисту національної спадщини направляв повідомлення про знахідку на міські та обласні структури і навіть у прокуратуру, реакції - нуль. Нововиявлений об'єкт ніхто не дослідив.

Схожий випадок стався на вулиці Драгоманова, 13б під час скандального незаконного будівництва. Також була виявлена раніше не досліджена підземна забудова. І якщо доля шматку на Словацького невідома, то тут руйнування виявлених залишків фотографічно зафіксоване! Реакція відповідних органів навіть після повідомлення - нульова. Скільки треба було мати зухвальства і ненависті, наскільки бути тупим і відсталим, щоб зробити таке!!! Кут невідомої цегляної будівлі просто збили і на його місці влаштували каналізаційну криницю... 

Рекламно-вивісковий антикультурний шум 

Ще один приклад колгоспного мислення - це реклама та вивіски в місті. Подивіться на вулиці європейських міст - ви ніколи не побачите величезні вивіски, які лізуть одна поперед одною, ніколи не здибаєте яскравих пластикових щитів, які затуляють половину фасаду, і не знайдете реклами, що закриває огляд пам'яток. Але все це є в Луцьку.

Перспектива історичних вулиць в місті просто зникає. Її затуляють як не вивіски різних магазинів, банків, то дерева. Кожен підприємець намагається вчепити більшу та "красівішу" вивіску, аніж у сусіда, абсолютно ігноруючи тверезий погляд на впорядкування фасаду. Виявляється, що вздовж вулиці або навіть на одному будинку можна побачити ряд різновеликих щитів, барви яких нагадують малюнки дітей-шизофреніків. А це все - обличчя міста. Люди не можуть вийти за рамки свого обмеженого мислення, вони забруднюють вулиці абсолютно не прийнятними для очей об'єктами. Як же це яскраво видно на таких прикладах!

Особлива психопатія починається, коли власнику дістається велика вітрина.

Замість чистого скла, яке пропускає денне світло, на вікнах з'являються стрічки та плакати, які затуляють все і змінюють сприйняття будівлі. Кожен преться поперед іншого, заліплює вікна стрічками і сидить під лампами денного світла.

Особливим елементом, який вносить дисонанс у сприйняття міста, є реклама. Її тулять всюди: на стінах центральних будинків між вікнами, на балконах, на вікнах, на пам'ятках, на кожному вільному клаптику. В більшості випадків вона недоречна і тільки все псує. Чого вартий лишень будинок в центрі міста - напроти бернардинського монастиря.

Забите село 

Апогеєм апофеозу всіх тенденцій став особливий район міста, до якого найкраще підійде слово "гетто" - ізольований від цивілізації район у центральній частині міста, який має особливий статус. Але цей статус не "13 район", а... заповідник! Та що ж у ньому заповідного, коли, йдучи його нетрями, які іноді мають претензійну назву, думаєш тільки про одне - забите село! Звичайні сільські вулиці, абиякі будинки, старі й потріскані - поряд із сучасними "палацами", - люди підозрілої зовнішності та поведінки, гори сміття - аж ніяк не привабливі краєвиди для центрального міста. Але і це ще не все. Коли ця територія носить статус заповідної, коли в літературі на цих вулицях описане якесь файне європейське місто, національні квартали, підземні ходи, сакральні споруди й оборонні вежі, то думаєш: wtf?? Де це?!

Створений з добрими намірами заповідник у 80-х роках так і залишився на папері. У 90-х роках ще були ентузіасти, які проводили дослідження, але якоїсь справжньої регенерації місце так і не отримало. Люди почали забудовувати сучасні хати, ліпити з того, що могли, хотіли і на що вистачало розуму. Ніхто цього не контролював, бралися тільки хабарі. В результаті - заповідника не існує.

І тут на 100% зіграв тільки людський фактор. Все було в руках людей, які там проживали, і руках тих, хто тими процесами керував. Ставлення - те, з чого все починається. Але зрештою колгосп виліз на поверхню. І ставлення міста до заповідника добре видно через 20 років.

Кода

В різних виданнях, путівниках і т.д. нас постійно годують зображеннями замку, який начебто має пафосно відображати "європейську душу міста". Зрідка увагу можуть звернути на костел чи високий шпиль кірхи. Мистецькі уподобання людей загубилися між хвильками мерлонів на замковій вежі та уступчастими пілястрами центрального собору. Вони загубилися між тими тиражованими формами, заїждженими і нудотними, які, зрештою, перебрали на себе всю увагу. Погляди і смаки людей загубився між "красівими" та попсовими однотипами. А якщо такий унікальний об'єкт, як синагога, втратив свої явні прикраси, то його просто не помічають.  Популярним є не справжнє, популярним є масове і дешеве. Люди женуться за формою, а не суттю. Тому і маємо розповсюдження хуторянських псевдобарокових продуктів "під старіну", які не актуалізують жодних цінностей в просторі міста, окрім "красівих", а від того - порожніх і невластивих цьому середовищу форм.

Переживши колосальну демографічну кризу воєнного та повоєнного часу, місто намагалося оновитися в новому ладі, одягнути суспільну свідомість в шати нових радянських цінностей. Розрив із попередніми поколіннями був неймовірно великий - більшість лучан просто зникла зі свого міста. Їх розстріляли, вивезли чи якимось іншим способом знищили. Щось схоже відубвалося і в ментальній сфері. Радянська ідеологія кувала абсолютно нову людину, яка мала бути спроможною побудувати "світле майбутнє". Врешті, перерваність традицій дала свої плоди доволі швидко.

В Луцьку немає сформованої міської культури. Більшість нових починань - це вираження абсолютної відсутності якісного погляду і здорового глузду, намагання зробити все якнайдешевше, швидше і більше, ніж у сусіда, це гонитва за швидкою наживою у збиток певним традиційним правилам, які ми, на жаль, втратили. Немає міського середовища, яке було б здатне підтримувати автентичні зразки міської культури і на основі цього планувати майбутнє міста. Натомість ми стикаємося з виявом агресивного примітивізму. Це все - одиничне, егоїстичне, тимчасове.

Це свідчення кризи, в якій ми всі живемо. І люди цю кризу не можуть не відчувати. З часом це виливається в дедалі гостріші форми вияву та дедалі глибшу прірву між представниками одних тенденцій та інших. Ми маємо справу з двома найпоширенішими типами світогляду людей сьогоднішнього Луцька і не тільки. Передусім, це безнадійні скептики, які втонули у розчаруваннях на ґрунті власного досвіду. Другі - не менш безнадійні фанатики, які безапеляційно вірять у свою всесильність та всепереможність, але втратили глибинний зв'язок з традиціями.

Ми можемо тонути і далі в болоті, або будувати щось нове, перекресливши минуле, або, зрештою, відродитися. Що буде далі з цією руїною - покаже час.